(Продовження)
Позаганяли нас до вагонів. У великому розпачі покинули ми свою Батьківщину. В дорозі великою прикрістю попервах була потреба оправитись, бо в товарних вагонах туалети відсутні. Наші люди настільки виховані, що соромилися одні одних, особливо жінки та дівчата. Та знайшовся чоловік з Маркови Філінко Семак. Взяв він чотири простирадла, позшивав їх вверху і прикріпив до стелі вагона навпроти отвору вниз. Люди відразу повеселішали, бо мали свій, так би мовити, туалет. В дорозі давали нам на вагон два відра кип’ятку. Оскільки люди ще мали дещо з домашніх продуктів, то не голодували.
Вивантажили нас у сибірському місті Омську. Відразу приїхали «купці» і забрали нас на роботу в Большереченський район Омської області. Завели до якоїсь комори без вікон і дверей, що звався бараком. У ньому почали ми трохи-потрохи облаштовуватись. Найстрашнішим в цьому житлі були блощиці. Особливо вночі вони так кусають, що очей заплющити неможливо. Падають вони зі стелі просто на людину, але кусають не всіх поголовно. Найбільше кусали вони стареньку бабусю.
Якось ми почули звістку по радіо, що Гітлер віроломно напав на СРСР. Моментально була оголошена мобілізація. Радіо закликало «проявлять бдительность, разоблачать саботажников». Місцеве населення ставилося до нас із співчуттям, бо свого часу його також було загнано царатом, а відтак більшовиками в Сибіри. Нам, як колишнім польським підданим, дали можливість отримати польські паспорти. І ми втішали себе тим, що будемо «вольними птицями». Відповідно до угоди Сталіна і Сікорського нас реабілітували, як багатьох ссильних, що жили на окупаційних Польщею територіях України. Багато тоді людей вирвалося з того більшовицького «раю», виїхавши до Персії (Ірану), а дехто пішов у польську армію. Наша родина зібралася на сімейну раду з цього питання. Мама заявила, що свою українську сутність ні на що не поміняє. До нас приєдналися дідусь з бабусею і стрийко Славко, який на той час мав уже 17 літ і йому довелося б служити в польській армії. Згодом від нас ті довідки повідбирали і нам треба було ходити в комендатуру відмічатися. Знову МГБ почало маму обходжувати, пославши вчителювати в якесь село. І знову почалася та сама обробка: за надану роботу мама повинна була бути шпигуном і доносити на тих, хто вороже ставився до СРСР. За супротив маму знову звільнили зі школи і наказали готуватися на перепоселення на далеку Північ.
Завантажили нас на баржу і повезли річкою Об на північ. Дорогою родини потрохи вивантажували на берег. Усі вони були із західних областей України. Настала наша черга. Вивантажили на пристань Шаркали. Та пристань була на воді, настелена дошками на дерев’яні сваї. Відтак пароплавом ми прибули до міста Салєхарду, до крайньої точки ріки Об, а там далі вже Північний Льодовитий океан. На нас чекав комендант того населеного пункту Дудоладов. Фіри, які приїхали по нас, чекали на горі метрів за сто до води. Комендант лаяв їх, вигукуючи звичним стандартним триповерховим «матом», чому, мовляв, порозкривали роти.
- Давай подводу! - верещав на фірманів Дудоладов. - Гони сюда! - показуючи на нас.
Гелена Філінкова з Маркови скрикнула несамовитим голосом:
- За що нас під воду?! Мати Божа, змилосердися над нами!
Мало хто з нас тоді знав, що «під-вода» - то по-українському, на діалекті - фіра. Комендант був розгублений, не розуміючи, в чому річ нашого збентеження. Йому пояснив мій дідусь, який знав, що воно за штука, бо ще недавно вантажив своє збіжжя на ворожі «подводи» - здавав контингент.
Далі між Салєхардом і нашим посьолком (селищем) Шаркали було місто Березове, куди заслали фаворита Петра І Меншикова. Той виродок - кат спалив Батурин, а його мешканців, як старих, так і малих, повбивав. Козаків, яких вдалося йому захопити, садив на палі живими. Богдан Лепкий у своїй трилогії «Мазепа. Не вбивай, Батурин» достеменно описав про ті злочини. Меншиков сконав у тому Березовому через два роки після заслання.
Сюди запроторювали тільки засуджених до позбавлення волі, і ніхто звідти не вертався. Там починалося будівництво залізниці, та куди вона мала провадити поїзди, ніхто не знав. Між собою гомоніли, начебто на Нагарку. То було на Карськім морі, а воно з’єднане з Льодовитим океаном. Розподілили наших людей по роботах. Стрийко пішов у колгосп «Красный пахарь». Маму направили на рибну ловлю у бригаду Треніна. Його бригада ходила на великих човнах в радіусі 80 кілометрів. Закидала сіті-неводи, а відтак руками їх витягувала. Ті сіті були довжиною коло 700-800 метрів. Постійно треба було веслувати по 16-18 годин. Бідні жінки мали закривавлені руки в мозолях, які тріскалися. Медичної допо-моги нікому не надавали. Треба було виконувати норму, яку часто підвищували. Багатьох наших хлопців і дівчат поглинули ті холодні води сибірської ріки: сестрів і братів Суханових з Луцька і Поставан з Буковини, Віру Горан і багатьох інших. Та ріка мала 16 кілометрів ширини. На кожному човні був попереджувальний лозунг-гасло «Пойманный вами центнер рыбы заменит изьятую корову гитлеровцами на Украине». За один закид невода витягували тисячу і більше кілограмів риби, а рибалкам давали мізерний дріб’язок окунів і йоршів на уху (юшку). На березі сидів політпрацівник і пильнував за якістю вивантажування риби. Нещасних рибалок одягали в таке дрантя, що воно не захищало їх ні від дощу, ні від морозу. Пригадую, як мама один раз на місяць приїздила додому переодягнутися в сорочку, то я її не міг упізнати: у полатаних ватованцях і такій самій куфайці, на ногах валянки, обтягнені якоюсь шкірою.
В кінці 1943 року американці почали давати харчову допомогу. Дружина Рузвельта мала приїхати й прослідкувати, куди спрямовувалася та допомога. Відтоді вже почали давати непромокаючий одяг і взуття.
Ми започаткували добрі стосунки з місцевим населенням - ханти-мансами. То люди добродушні, довірливі та щирі. Вони могли останнім шматком хліба поділитися, були вроджені мисливці і дотримувалися своїх ритуалів. Якщо їм вдалося убити ведмедя, то вони його шкуру виставляли в жертву богам на дерево, а також на те дерево вішали шкури з цінних звірів - песця і соболя. Як бували випадки, що ті шкури хтось крав, то висилали свою розвідку і, рано чи пізно, того крадія вбивали. Були серед них такі мисливці, що вбивали ведведя ножем. Одну руку замотували шкірами і йшли на ведмедя. Коли звір ставав на задні лапи, пхали йому в писок руку з тією шкірою, а другою ножем цілили просто в його серце. Але між ними були такі лише одиниці. Вже в той час їм доставляли мисливську зброю і кулі. А вони як вбивали з рушниці, то промовляли перед шаманом: «Не я тебя убил, а руский ублюдок». Шаман був для них мовби священик.
(Далі буде).
Сумно ...
